У війни не жіноче обличчя?!

«Доцю, - торкнув хтось мене за рукав, - поправ мені, будь ласка, комірець, щоб було красиво. А то руки зовсім не хочуть підніматись». Старенька дивилася на мене трохи знічено, але не здавалась розгубленою. Блиск орденів та медалей, які вона сьогодні надягла, не затьмарив блиску її очей. Недарма кажуть, що очі – то дзеркало душі людини. У Надії Григорівни Сагайдак очі випромінюють надзвичайну доброту, материнську мудрість та всепрощенну земну любов. Вони все розуміють, адже скільки всього бачили на довгій та тернистій життєвій ниві: і людського горя, і радості, яких не збагнути нам, тим, хто народився й виріс у мирний час.

Юність Надійки обірвалась у сімнадцять. У рідне село на Полтавщині з солодкою назвою Медянівка чорним смерчем увірвалась війна. І життя медянівців, й до війни не надто солодке, пасльоновим присмаком гіркоти перших втрат припорошило долі солдаток. Ось такі жінки зібрали нехитрий харч і послали своїх доньок до госпіталю, що розташувався у Кобеляцькій школі на березі Дніпра. Пішла з ними й Надя. От тільки подружки повернулись додому, а Надія не змогла вже розлучитись з пораненими, які нагадували їй хто батька, хто брата. Але найбільше вразив її до глибини душі головний лікар госпіталю Лев Михайлович Сєрпік. Й досі Надія Григорівна з вдячністю згадує свого вчителя, його вправні руки, надзвичайну витривалість, чуйність та людяність. Хвиля обурення затоплює її душу, коли зараз чує про лікарську недбалість, ціною якої часто стає людське життя. Боляче їй від того, скільки тих життів загублено у мирний час. У війну кожен, будь він лікарем чи от такою добровільною помічницею, як Надійка, намагався зробити все, щоб відвоювати дорогоцінне життя. Дівчина старалась хоч чимось підсобити: попрати бинти, наносити води, просто посидіти поряд з пораненим, поправити пов’язку, підбадьорити привітною посмішкою. А коли фашисти близько підійшли до їхнього села і госпіталь перевели на лінію фронту, Надія, ані трохи не сумніваючись, добровольцем вирушила слідом за ним. Її родиною на довгі воєнні роки стали поранені бійці, а домівкою – польовий госпіталь. Молоденька санітарочка, тендітна худорлява дівчинка виносила з поля бою стікаючих кров`ю солдатів, рятувала їх від неминучої загибелі, ризикуючи своїм життям. Захищаючи свою Батьківщину від загарбників, чоловіки грудьми ставали під кулі й танки, а такі от дівчатка, як Надя, можна сказати, винесли весь тягар страшної війни на своїх плечах та спинах. І чого їм це коштувало, якою страшною ціною заплатили вони за Перемогу – відомо тільки їм. Скільки смертей бачила Надія Григорівна, скільки німого болю в очах зрілих чоловіків; свідком скількох трагедій, втрачених сподівань та невгамовних душевних ран вона була! Адже, вже ставши медсестрою, визволяла Україну, наше рідне місто Кривий Ріг, Молдавію, Болгарію, пройшла шляхами Перемоги сповна. Та й мирне життя не видалось легким. Продовжити його випало у Єнакієвому, напівзруйнованому після війни. Разом з усією громадою відбудовувала містечко на Донеччині, тяжко працювала на місцевому металургійному заводі в прокатному стані. Там зустріла і своє єдине кохання, свою долю. Чи довгою русою косою зачарувала вона свого Василька, чи лагідною вдачею, а прожили вони життя, наче пісню проспівали: злагоджено, душа в душу. Разом переїхали у 1957-му до Кривого Рогу, виростили сина та доньку, дочекались онуків та правнуків. Обоє працювали на «Криворіжсталі», заснували справжню династію: семеро Сагайдаків примножували трудову славу металургійного гіганта.

Надія Григорівна – повний кавалер нагрудного знаку «За заслуги перед містом», ветеран праці, шанована й поважна у Кривому Розі людина.  

То де вже підніматись тим натрудженим рукам, які переробили скільки роботи за все життя! Та попри всі негаразди долі зуміти залишитись справжньою жінкою, гідним прикладом до наслідування для сучасних дівчат, запрограмованих чужерідними для нашої духовності «ідеалами» - одне це приводить у захват!

Я залюбки поправлю Вам комірець, люба Надіє Григорівно! І вклонюся Вам низенько, і поцілую Ваші стомлені руки. Нехай тільки очі Ваші зігрівають мене й тих, хто поряд, теплом та надією. Ви сама – Надія, споконвічна Надія людська на краще майбуття, мир та злагоду в наших душах.

Рибкіна Людмила Василівна,
методист Центру дитячої та юнацької творчості
Дзержинського району м. Кривого Рогу,
Смоляр Катерина,
учениця КЗШ №4, пошуковець